З роками в кожній сім’ї складаються свої традиції. У шкільній сім’ї також. Ще двадцять років тому директор нинішньої гімназії «Ерудит» Юрій Михайлович Шаров започаткував зустрічі з учнями. Відбувалися вони в актовій залі. До них не готувалися спеціальні промови. Найчастіше це був суцільний експромт. Але добре знаючи, чим живе школа, Юрій Михайлович, звичайно ж, виношував до зустрічі ту чи іншу проблему. Це не було моралізаторство. Це були розмови про життя – таке, яким воно є: про добро і зло, чому для кожної людини важливо вміти правильно оцінити себе, що таке характер і як формувати його. Це були розмови на рівних, коли можна поставити питання і аргументовано не погодитися, висловити власний погляд. Так формувалася не просто команда однодумців. На таких зустрічах народжувалась впевненість учнів у своїй захищеності, переконаність, що в потрібний момент тебе зрозуміють та підтримають.
Ковід, а потім і війна порушили традицію: збиратися великою аудиторією стало небезпечно. Але в цьому навчальному році традиція відродилася. Зустрічі стали носити локальний характер з кількома класами, з окремим класом. А 19 квітня, в п’ятницю, Юрій Михайлович зустрівся з представниками учнівського парламенту не в залі, не в класі, а в директорському кабінеті.
Святая святих – кабінет директора. Найчастіше ним лякають, особливо молодших. Ті, в кого Юрій Михайлович викладає зарубіжну літературу, ходять туди щотижня здавати-перездавати, виправляти, покращувати… Готуючись до зустрічі з юними парламентарями, директор хотів показати, що в момент постійної напруги, його кабінет – це місце, де можна зняти психоемоційний стрес. Саме тому президента учнівського парламенту Ярославу Балку та групу підтримки Софію Кирилюк, Настю Клименко та Поліну Кожев’ятову чекали гарячий чай з печивом та цукерками. А на столі у Юрія Михайловича лежав роман П.Загребельного «Я, Богдан. Сповідь у славі», який він недавно закінчив читати. Саме з нього і почалася розмова. Юрій Михайлович заговорив про історію, про тяжкий і кривавий шлях України до власної державності. Про небезпечного і підступного ворога, яким були орки впродовж усієї історії. Про те, як важливо сьогодні відчувати себе українцем. Теплішає на душі, коли у транспорті пасажири дякують водієві, просять зупинитися на зупинці, коли чуєш на вулиці, як молоді люди спілкуються між собою чистою українською мовою. Важливо не втрачати віри в те, що ми вистоїмо і переможемо, як би важко сьогодні не було.
Дівчатка сиділи, мов заворожені. Директор відкрився їм ще з одного боку. Крім того, що він класний учитель літератури, говорить французькою мовою, він ще й так глибоко знає історію і родом, виявляється, з козацького Запорізького краю.
Це був лише вступ. Адже мета зустрічі була іншою: хотілося поговорити з шкільними активістами про те, що сьогодні відбувається в школі. І це дуже доречно, бо як з’ясувалось, парламентарів це також цікавило. Тепер почався діалог.
- Настя: Юрій Михайловичу, чому цього року так рано почався ремонт у школі?
- Юрій Михайлович: Сьогодні на рівні держави дуже велика увага приділяється облаштуванню укриттів. Зокрема, шкільних. Причину пояснювати вам не треба, ви самі розумієте. У нас розпочався капітальний ремонт укриття. А перед цим були замінені всі вікна у школі на які ми всі довго чекали.
Укриття зараз поглиблюють. Будуть міняти освітлення, проводити каналізацію. Підлога, стіни – все буде нове. Наш робочий вхід до укриття буде розширений. Крім нього, буде ще два. Сподіваємося, що в новому навчальному році у нас і укриття буде нове. І не просто нове, а таке, що відповідатиме вимогам.
- Софія: А що буде з кабінетами, які зараз закрили? 53 та 54.
- Юрій Михайлович: Батьківський комітет школи у цьому питані нам дуже допоміг. Вони звернулися (школа також неодноразово зверталась) до управління освіти, міської ради з клопотанням про ремонт даху. І нас почули! Зараз готується проєктна документація. Так що сподіваємося, що й з покрівлею питання буде вирішене.
- Ярослава: Юрію Михайловичу, а коли закінчується навчальний рік? Бо в Інтернеті пишуть різне.
- Юрій Михайлович: У нас навчальний рік закінчується 31 травня. 28 червня, про яке пишуть, це не обов’язково уроки. Це можуть бути консультації, профільні загони в таборах. У нас теж буде табір для 1-6 класів на 3 тижні.
- Настя: Зараз у деяких кабінетах з’явилось нове обладнання: телевізори, інтерактивні панелі. Це круто. Чи буде нове обладнання і в інших кабінетах?
- Юрій Михайлович: Ви, мабуть, чули, що у 2024 році Верховна Рада повернула субвенцію для НУШ. І як наслідок цього ми отримали обладнання. Сподіваємося, що до кінця 2024 року отримаємо ще щось.
Дівчат цікавило все: чи буде освітлення навколо школи, чи планується ремонт шкільного стадіону, коли буде нове асфальтне покриття на подвір’ї школи і навіть:
- Поліна: Юрій Михайловичу, а ви планували стати директором?
- Юрій Михайлович: Я виріс в учительській сім’ї. Моя мама була вчителькою початкових класів. Мій батько – математик, директор сільської школи. Я бачив учительську працю зсередини. Про те, що став учителем, не шкодував ніколи, хоч хліб цей нелегкий. Директором стати не планував. Мені подобалося бути вчителем. Я, сільський хлопець, – викладав у Москві російську мову. Парадокс? Це ще був Радянський Союз. У Москві став директором. Так повернулася доля. Але в рідні краї завжди тягло, бо тут моє коріння, моя земля. Як тільки з’явилася можливість, я з радістю повернувся в Україну.
- Настя: А скажіть, Юрію Михайловичу, що найскладніше в роботі директора?
Директор на мить замислився.
- Юрій Михайлович: Відповім, можливо, не зовсім зрозуміло. Директор – це не посада, це спосіб життя. Людина перестає належати собі. Лягаєш в ліжко з думкою, де знайти кухаря в їдальню, а прокидаюся і найперше починаю планувати день: з ким зустрітися, кому зателефонувати, які проблеми вирішувати негайно. Пригадую першу педраду, першу лінійку 1 вересня в цій школі. Відчуваю на собі сотні поглядів – зацікавлених, вивчаючих, недовірливих, скептичних – і розумію, що я – відповідальний за них усіх – за маленького першокласника і дорослого випускника, за молоду вчительку, яка тільки починає свій учительський шлях, і старшу, яка вже бачила не одного директора. Не зрадити їхньої довіри, їхніх сподівань, кожного дня доводити, що ми робимо дуже важливу справу – ростимо майбутнє України.
- Софія: У вас є улюблені класи?
- Юрій Михайлович: Я люблю дітей. Різних, особливо непосидючих бешкетників. Приходить хлопчина «на розборки» до директора – насуплений, стривожений. А виходить з кабінету з посмішкою, розправивши плечі. Найголовніше для мене спілкування з вами, з учнями. Це найбільше люблю у своїй роботі.
- Ярослава: Чи спілкуєтеся ви з колишніми випускниками?
- Юрій Михайлович: Так, звичайно. Багато хто приводить своїх дітей, а дехто навіть онуків. Заходять недавні випускники, приїжджаючи на канікули. Війна все ускладнила. Зараз таких зустрічей стало менше. Але я радію кожній з них. Ви бачили у вестибюлі стенд «Гордість школи». Це лише маленька часточка у великої сім’ї випускників школи, бо гордість – це не лише той чи та, хто досяг якихось висот. Гордість, коли ти став хорошим батьком, коли ти класний робітник високої кваліфікації, коли ти любиш землю, коли ти просто хороша, порядна людина.
- Поліна: Яким директором вас запам’ятають колеги – суворим чи лояльним?
- Юрій Михайлович: Хотілося б, щоб згадували як справедливого. Учительське життя смугасте: буває сонячно, буває хмарно. Важливо адекватно сприймати критику, вчасно простягти руку допомоги і підтримки, не зациклюватися на дрібницях, рухатися вперед і вести за собою. А хто як запам’ятає? Це, думаю залежить від людини, від того, які цінності для неї є пріоритетними.
- Софія: Яким ви бачите майбутнє школи?
- Юрій Михайлович: Думаю, пройде якийсь час і школа знову матиме старші класи. Тут є працездатний і творчий учительський колектив. Матеріальна база поки що не зовсім відповідає сучасним вимогам, але ви самі бачите, що все йде до покращення. Дуже важливо зберегти контингент учнів, бо район наш не молодий, молодих сімей тут не так багато. Якою буде школа, залежить і від вас. Від вашої активності у науці, спорті, від вашої конкурентоздатності на олімпіадах і конкурсах. Так що нову школу творімо разом.
Жваву й зацікавлену бесіду перервав сигнал повітряної тривоги. Розмова обірвалася, щоб ще не раз продовжитися!